Ця місцевість цілком може стати “провідником” із реальності до історичного минулого, пише vancouver-name. Адже саме тут морське повітря так чудово гармонує з дивовижними старовинними вуличками та багаторічними будинками.
Ми говоримо про Стівенсон – прекрасне ванкуверське село. Воно відоме вогняними заходами сонця, пришвартованими яхтами, історичними спорудами, й звичайно, своєю масштабною промисловістю.
Незважаючи на те, що остання, на жаль, залишилася в минулому, й місцеві підприємства вже давно не функціонують, ця частина історії заслуговує на те, щоб про неї згадати.
В нашому матеріалі, з посиланням на redhairtravel, ми розповімо про заводи Стівенсона, які вражали масштабом свого виробництва та діяльності.
Трохи про походження села
Слід почати з того, що село Стівенсон завжди асоціювалося з рибою, риболовлею та рибним виробництвом. Назва цього населеного пункту з’явилася завдяки сім’ї Мала Стівса.
Ця місцевість була якийсь “рибальським центром”. А сім’я Стівсів виявилася першою, яка ризикнула придбати землі в районі річкового гирла Фрейзер. Тому на їх честь і було вирішено назвати поселення.
“Рибна” місцевість
Ми вже сказали, що це село завжди асоціювалося з рибною промисловістю. Отже місцеві заводи грали величезну роль в розвитку історії цього населеного пункту. Саме тому ми хочемо докладніше зупинитися на двох найбільших та найвідоміших підприємствах.
Фінікс Кенері
Фінікс Кенері був першим консервним заводом, розташованим у Стівенсоні.
В 1890-му він уже повним ходом функціонував.
У прибережних водах було стільки лосося, палтуса і оселедця, що не відкрити консервне підприємство було б просто безглуздо. Причому з часом рибна промисловість почала настільки розвиватися, що, крім Фінікс Кенері, почали з’являтися й інші консервні заводи. Все це призвело до того, що Стівенсону присвоїли неофіційне звання “світової столиці лосося”.
Але повернемося до Фінікс Кенері. Продукцію, яку виробляло це підприємство, доставляли до різних країн. Великі кораблі були повністю заповнені консервами, які виготовляв Фінікс Кенері.
Варто зазначити, що судна, які перевозили продукцію заводу до різних держав, назад, як правило, поверталися з сотнями бажаючих працювати на підприємстві. Це були і європейці, і китайці, і японці.
1913-й виявився останнім роком, коли діяльність підприємства була дуже успішною. Справа в тому, що через будівництво залізничних колій на території каньйону Фрейзер стався камнепад. А він, у свою чергу, перекрив річкову течію, і лосось не міг дістатися нерестовищ. Проблему згодом було вирішено, проте такої кількості лосося, яка була раніше, вже не було.
З цієї причини почалося закриття консервних заводів, серед яких і Фінікс Кенері.
Галф оф Джорджія
Говорячи про заводи Стівенсона, не можна не згадати про Галф оф Джорджія. У 1894-му його вважали найбільшим заводом західного узбережжя. Його навіть називали “Консервним монстром”.
На підприємстві працювало понад чотириста осіб. Тож щороку їм вдавалося обробити понад тисячу тонн риби! Багато робіт робилися вручну. А умови праці були дуже важкими та небезпечними. На той час навіть був відомий жарт про те, що той, хто працює на заводі Галф оф Джорджія, просто не може мати всі десять пальців на руках.
Вся річ у тому, що верстати були настільки швидкісними, що їх намагалися обмежувати в потужності. Інакше вони перетворювалися на справжніх “машин-вбивць”.
Підприємство було відоме своєю лінією консервування риби. Саме там весь процес відбувався, так би мовити “з нуля”. Рибу спочатку вивантажували, мили, чистили, обробляли, розміщували по банках, додавали необхідні інгредієнти, відправляли на конвеєр. Ну, а готові банки наділялися фірмовими етикетками заводу.
1930-й ознаменувався тим, що Галф оф Джорджія припинив займатися лососевими консервами. Більшість заводських цехів переобладнали під складські приміщення.
У 1940-му на підприємстві було запущено лінію з переробки оселедця. Адже через Другу світову війну почався великий попит на дешеві продукти харчування. Зокрема, йдеться і про рибні консерви.
Функціонування Галф оф Джорджія тривало до 1979-го. Тоді завод наділили статусом національного історичного надбання. А ще через десять років у приміщенні колишнього підприємства зробили музей.
Фото: redhairtravel
