Морською дамбою Ванкувера є кам’яна стіна, яку збудували вздовж периметру парку Стенлі, пише vancouver-name. Ця конструкція мала запобігти ерозії паркової берегової зони.
Попри те, що дамба є частим приводом для конфліктів між такими учасниками дорожнього руху, як: пішоходи, велосипедисти та скейтери, місцеве населення вважає цей об’єкт однією з важливих паркових пам’яток.
Тому наш матеріал з посиланням на city.vancouver ми присвячуємо Морській дамбі Ванкувера.
Виникнення ідеї
Спочатку ідея про будівництво греблі належала Роулінгсу, який був суперінтендантом паркової ради.
Федеральний уряд отримав від нього пропозицію щодо допомоги в фінансуванні будівельних робіт на греблі. Адже саме воно було власником парку та могло здавати його земельні ділянки в оренду.
Зі свого боку, представниками федерального уряду надавалася фінансова допомога в процесі будівництва стіни лише до 1967-го. Це пояснювалося тим, що паркові зони, які були вразливими до ерозії, на той час уже вдалось захистити.
Головний будівельник
Протягом 1917-1971-х будувалася лише частина греблі. Оригінальну стіну будував Джеймс Каннінгем, майстер-муляр. Він витратив на реалізацію проєкту тридцять два роки.
І навіть усупереч своїй хворобі та похилим рокам, він продовжував стежити за будівельними роботами. На жаль, чоловік помер 29-го вересня 1963-го, ще задовго до моменту закінчення будівництва.
Уривчастий процес
Варто зазначити, що будівельні роботи на греблі були дуже уривчастими. Станом на 1920-й дамба була місцем робота для двох тисяч трьохсот чоловіків. Це дозволило в 1939-му завершити додаткові вісім тисяч футів стіни.
26-те вересня 1971-го було датою завершення робіт на греблі.
Про тривалий конфлікт
Щодо конфліктної ситуації між учасниками дорожнього руху, то вона тривала протягом тривалого часу.
Пішоходи не хотіли погоджуватися з тим, що вздовж греблі їздять велосипедисти, а велосипедистам не подобалося, що їх обмежують у пересуванні. З постійним збільшенням трафіку конфлікт ставав все більш гострим.
Це призвело до того, що велосипедистам заборонили їздити вздовж греблі.
В 1977-му калгарські благодійні фонди запропонували уряду дев’ятсот тисяч доларів. Ця сума мала використовуватися для того, щоб розширити шлях уздовж дамби, і дозволити переміщатися там і веломіпедісіам, і пішоходам. Захисники екології збунтувалися проти такої пропозиції. А ось у міській раді підтримали цей план. Однак це не допомогло зупинити конфлікт.
Лише в 1984-му конфліктну ситуацію вдалося трохи заспокоїти. Хоча до 1993-го періодично виникали пропозиції щодо заборони велосипедистам переміщатися вздовж дамби.
У 1990-х почали виникати нові дебати щодо дамби. Адже на той час у моду входили роликові ковзани, власники яких також їздили вздовж дамби. Пізніше до них приєдналися і скейтбордисти.
Таким чином, всі користувачі паркової зони поділилися на “колесних” та “безколісних”.
В 1992-му було проведено опитування, за результатами якого виявилося, що шістдесят п’ять відсотків мешканців підтримували пересування осіб, які їздять на велосипедах, роликах та скейтах. А двадцять відсотків опитаних надавали перевагу введенню заборони щодо переміщення вздовж дамби на велосипедах, роликах та скейтах. Але їхню ініціативу так і не підтримали в уряді.
Варто зазначити, що маршрут уздовж греблі продовжували розширювати. Це призвело до того, що довжина доріжки, яку використовують пішоходи, велосипедисти та скейтери досягла двадцяти двох кілометрів. Тож, нарешті місця має вистачати всім, і всім можливим конфліктам має прийти кінець.
Фото: wikipedia
