Греблю Беннетта знають, як велику гідроелектростанцію, пише vancouver-name. Її назву присвятили двадцять п’ятому прем’єр-міністру Британської Колумбії Вільяму Беннетту. Її експлуатація почалася у 1968-му. Коли об’єкт проєктували та будували, він називався Портедж Маунтін Девелопмент.
Саме про нього ми докладніше розповімо в нашому матеріалі, з посиланнями на: bchydro, canada, news.gov.bc.ca.
Детальніше про об’єкт
Складовими комплексу є: земляна гребля та підземна генераторна станція. Через розлив Піс-Рівер було утворено озерне водоймище. Гідроелектростанція виробляє близько двох тисяч дев’ятсот сімнадцяти мегават енергії. Тому її вважають однією з найбільших у державі.
Про унікальний центр
Говорячи про цю гідроелектростанцію, варто відзначити, що сама гребля є місцем розташування екскурсійного центру. Саме звідти можна поглянути на водосховище. Центр часто проводить різноманітні заходи. Зокрема, йдеться про виставки, де можна докладніше дізнатися про історію греблі, гідроенергетики, місцеву природу тощо.
Історія створення
Щодо історичного аспекту, то в цій частині варто почати з наступного.
Побудувати греблю запропонувала “Електрична компанія Британської Колумбії”.
У 1963-му компанією було отримано весь пакет дозвільної документації. Вона зайнялася підготовкою проєктних документів та початком підготовчих робіт.
Але напередодні будівництва організація стала власністю провінції. Через це багато вищих посадових осіб втратили свої посади, а будівельні роботи продовжилися вже з новим керівництвом.
Кінець будівельних робіт
Наприкінці 1960-х добігло кінця створення комплексу. З того часу він виробляє електроенергію для всієї Британської Колумбії, Ванкувера та його околиць. Коли відбувалося заповнення водоймища, сталося затоплення кількох місцевих річок. Це призвело до появи найбільшого штучного озера в світі.
Про наслідки для населення
Однак для населення, яке мешкало в прилеглих долинах, таке затоплення земель призвело до справжньої трагедії.
Зокрема, племені Інгеніка, яке складалося із ста двадцяти п’яти сімей, довелося терміново міняти місце проживання. Люди перемістилися на сотні кілометрів до шахтарського міста Макензі, що тільки розвивалося.
Однак, справедливо відзначити, що племені було виділено грошову компенсацію – тридцять п’ять тисяч доларів.
Але сам факт переселення став для племені катастрофою. Більшість людей не володіли англійською. Тому через певний час вони знову змінили своє місце проживання. Багато хто вирішив повернутися в колишні місця – на низькі стрімчаки, які височіли над водною гладдю. Там вони проживали протягом наступних двадцяти років, доки їх повторно не виявив уряд.
Міністром Стефеном Роджерсом було описано їхнє життя, як “найпримітивніше з усього, що йому вдавалося побачити”.
В результаті багато членів племені завершили своє життя у Ванкувері. На жаль, більшість із них не мали ні грошей, ні нормальних житлових умов. Тому про довге життя не могло бути й мови.
До речі, в 2006-му плем’я знову отримало грошову компенсацію.
Жовтень 2008-го ознаменувався укладанням угоди між індіанцями кудача та урядом про відшкодування збитків через будівельні роботи на греблі. Компенсація складалася з одноразової виплати розміром у п’ятнадцять мільйонів доларів та щорічних виплат, які перевищили півтора мільйона доларів.
На завершення нашого матеріалу справедливо сказати, що гідроелектростанція була найбільшим гідротехнічним проєктом того часу. Для будівництва комплексу залучили дуже багато робочих. Тому протягом наступних сорока років Ванкувер і вся його околиця відрізнялися стрімким зростанням промисловості.
Фото: wikipedia
